A A A K K K
для людей із порушенням зору
Глобинська громада
Полтавська область, Кременчуцький район

Історична довідка

Історія заселення території Глобинської громади сягає глибокої давнини, часів палеоліту та рубіжних поселень Київської Русі. На жаль, писемних відомостей за ці часи немає, а короткі археологічні відомості не дають повної картини історичного минулого. Так, із 7 курганів, що збереглися до нашого часу на території центру громади - міста Глобине, як рукотворних пам’яток минулого та взятих під охорону державою археологічними розкопками не досліджено жодного. Аналогічний стан з дослідженням минулого і по інших населених пунктах громади. Так, з 10 курганів та курганних могильників, що збереглися на території с. Пироги, археологічні дослідження не проводились.

Є припущення, що більшість цих курганів та курганних могильників походять від часів кам’яного віку і до середньовіччя. Так, курган VII «Могила Грициха» в околиці с. Бориси — відомий об’єкт археології, що є курганним некрополем доби енеоліту – раннього залізного віку, зі збереженою власною унікальною назвою. Біля с.Бабичівки виявлені поселення часів Київської Русі. Після нашестя монголо-татар Глобинський край на тривалий період прийшов у занепад та певний час був частиною так званого Дикого поля.

Основний час виникнення постійних поселень на території краю припадає на кінець ХVІ - початок ХVІІ століття. Перші відомі писемні згадки про містечко Глобине знаходимо в картах шведського війська Карла ХІІ за 1708. Про сутички тих часів між російськими військами та шведами на теренах громади свідчить назва одного з курганів поблизу Глобине - «Шведська могила» та перекази місцевих жителів, що в цьому кургані поховані  шведські воїни.

З 1710 року територія Глобине та краю стала належати українському Гетьману Данилу Апостолу, який розвивав тут своє господарство.

Apostol Danylo 3.png         За його сприяння швидко стало відроджуватися і містечко Глобине, яке, за згадкою в «Щоденнику» Павла Апостола сина українського гетьмана, в 1725 році є ще хутором, а вже в 1732 році Ревізія вказує про село «Глобыное слободка Рейментарская [себто власність гетьмана Д.Апостола] на купленном грунте вновь поселенная от дач несвободная».

У січні 1760 р. правнука гетьмана Данила Апостола Катерина Павлівна Апостол передала права на свою спадкову маєтність с. Глобине матері (Акулині Іванівні) та вітчиму – царському полковнику Карлу Федоровичу Штофельну.

 

http://www.globyne-rada.gov.ua/images/stories/mr/globa-port-grey.pngДо заснування міста Глобине причетний відомий український козацький рід Глобів. Саме вони дали назву містечку, а легенди вказують, що історичним засновником міста є один з найвидатніших представників цього роду Іван Якович Глоба, який  був військовим писарем Нової Запорозької Січі. У 1765 – 1775 рр., брав участь у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Вирізнявся гнучким розумом, глибокими знаннями та кмітливістю. Знав декілька мов, мав дипломатичні та військові організаторські здібності. Про освіченість І.Я. Глоби свідчить складений ним виступ від козацької старшини з нагоди вступу на престол імператриці Катерини II. Промова була надрукована в «Русском вестнике». Під час зруйнування царськими військами Нової Запорозької Січі в 1775 р. був звинувачений у непокорі російському урядові. У 1776 р. указом Святійшого Синоду І.Я. Глобу  відправили на заслання до Сибіру в Туруханський монастир. Там, у Тобольській губернії, після 15-річного ув’язнення І.Я. Глоба помер. На відомій іконі Покрова Пресвятої Богородиці із січової церкви серед інших козацьких старшин збереглося й зображення І.Я. Глоби. Краєзнавці зазначають, що дякуючи його меценатству в м. Глобине було збудовано величну дерев’яну церкву з багатим оздобленням та значним матеріальним статком, яка в кінці ХVІІІ століття була знищена пожежею. Його ж власність - козацький хутір знаходився поблизу села Глобине, а після арешту Івана Глоби  був відібраний та подарований іншому власнику – Якову Руденко, полтавському міщанину, вихідцю із заможного козацтва. Він прославився своєю меценатською діяльністю в Полтаві, де збудував Воскресенський храм та спорудив перший пам’ятник на місці Полтавської битви. А з 1785 року зумів відсудити за рішенням царського Сенату в свою власність крім хутора Глобине і село Глобине та таким чином обернути всіх його вільних жителів на своїх кріпаків.

Пізніше Глобине ним було передано у власність своїм синам, з яких найбільш відомий своєю громадською діяльністю Лука, що був предводителем Кременчуцького дворянства та особливо відзначився своєю громадською діяльністю з формування селянського ополчення з поміщицьких кріпаків під час війни російсько-французької війни в 1812 році. Він зумів за кошти дворян спорядити ополченців у повній мірі всім необхідним: одягом, озброєнням та продовольством.

Протягом 1833-1837 рр. нова власниця Глобине Анастасія Руденко (уроджена Магденко) - дружина Л.П.Руденка, якій належало понад 14 тисяч десятин землі і більше ніж 3 тисячі кріпаків чоловічої статі, споруджує в селі нову кам’яну Архангельсько-Михайлівську церкву.

 Збудували її в центрі Глобине, на місці древньої величезної сторожової могили, яку дещо розрівняли. Проект цього унікального, винятково красивого і багатого храму в римському стилі в роді Базиліки виконав архітектор П.П. Менгес (р.н. невід., п. 1857 р. в Глобине), привезений з Петербургу відомим археологом І.П.Капністом. Іконостас в італійському стилі виконано було в Петербурзькій Академії мистецтв. Ікони, художні розписи виконав талановитий живописець, випускник цієї академії Є.Ф. Крендовський (1810 р. - п. після 1853 р.). Поруч із церквою була споруджена дзвіниця - дерев’яна, на кам’яному фундаменті.

З 1851 р. Глобине стало волосним містечком. На час 10-ої ревізії (перепису) 1859 р. в містечку в 428 дворах проживало 2045 жителів, діяла одна православна церква, працював винокурний завод та відбувалося три великі ярмарки на рік.

У 1857 році при церкві було відкрито церковнопарафіяльне училище, яке до 1861 року було на утриманні поміщицької економії, а з того року на громадському. В училищі навчалося близько 40 хлопчиків, першим учителем був священник Іван Сагарда.

Після відміни кріпосного права й з побудовою в 1878 році біля Глобине залізниці Кременчук-Ромодан-Лібава (Лієпая) населення містечка значно зростає. До 1886 р. кількість дворів у містечку збільшилася до 596, з них 574 належало селянам-власникам (колишнім кріпакам ), міщанам - 15, козакам - 6 дворів. Населення складало 3645 жителів.

На 1894 рік у Глобиному знаходилися земський начальник, урядник, земський лікар, земське училище (відкрите 1875 р.), а при Архангело - Михайлівській церкві діяла жіноча церковнопарафіяльна школа (відкрита 1891 р.), було 4 лавки (магазини), відбувалося 2 ярмарки на рік: 1(13) березня та 18 (31) жовтня і базари щоп"ятниці.

З 1894 р. в Глобине діяв цегельний завод, де в 1904 р. працювало 17 чоловіків та 1 жінка, якими вироблено було лише в 1900 році 600 тисяч штук цегли, яка продавалася по 5 крб. 80 коп. за 1000 штук. В 1913 році на кошти місцевих поміщиків в Глобине будується та стає до ладу цукровий завод, який в подальшому суттєво впливає на економіку краю та напрямок сільськогосподарського виробництва.

Погіршення економічної ситуації в країні у зв’язку з програною царською владою російсько-японською війною та подальше зубожіння населення призвели до невдоволення селянства в Глобине та навколишніх селах, які в містечку в грудні 1905 року  роззброїли представників поліцейської влади та вигнали їх із містечка. Цей селянський виступ було придушено військами, а його учасників заслано на каторгу в Архангельську область Росії.

У 1913 році за кошти місцевих поміщиків в Глобине будується та стає до ладу цукровий завод, який у подальшому суттєво впливає на економіку краю та напрямок сільськогосподарського виробництва.

З поваленням царизму в Глобиному з’являються перші ознаки національного пробудження: створюється «Просвіта», «Селянська спілка», органи місцевої самооборони - загони вільного козацтва, які, однак, в подальшому були придушені, як в результаті громадянської війни, так і встановленням більшовицького режиму.

Роки більшовицького режиму характеризуються наступом на демократичні права і свободи, переслідуванням заможного селянства, нищенням культурних цінностей та терором. Так, з початком колективізації розпочалися масові виселення трудового заможного селянства в Сибір, за сфабрикованими справами піддано розстрілам та засудженням у виправно-трудових таборах найбільш активного селянства, представників інтелігенції і робітників, жителів Глобинщини. В 1933 році було знищено за рекомендацією більшовицького лідера Григорія Петровського кам’яну споруду Свято-Михайлівської церкви в Глобиному. За прикладом Глобиного в ці ж часи було знищено кам’яні храми в селах громади: Жуках, Семимогилах, Ярошах, Пирогах, Устимівці, Опришках, а вже в другій половині ХХ сторіччя церква в с. Бориси. Розграбовано та понищено культурні цінності релігійного культу, стародруки та інші історичні пам’ятки та цінності.

Страшними бідами були штучно організовані більшовицькою владою голодомори, найстрашніший з яких 1932-1933 років позбавив життя десятки тисяч жителів Глобинщини. Так, наприклад, майже повністю вимерло хліборобське село Семимогили Глобинської громади, яке потім було заселено переселенцями з Російської федерації та Білорусії. Чорним смерчем територією громади пройшлася Друга світова війна. Руйнування промислових, господарських та культурних об’єктів  поєдналося із величезними людськими втратами.

Під час Другої світової війни в Глобиному розміщувався штаб 38-армії, яка вела оборону від фашистів по річці Дніпру. У вересні 1941 року під час нальоту ворожої авіації було знищено одне з чудових приміщень – двоповерховий поміщицький маєток Руденків-Магденків-Шапошників, в якому розміщувався штаб армії. При цьому загинуло багато військових, серед них працівники штабу, що фактично паралізувало на певний час його роботу. В серпні 1943 року під час нанесення радянською авіацією бомбових ударів по залізничній станції Глобине було повністю знищено приміщення станції, збудоване ще в 1878 році. Відступаючи у вересні 1943 році фашисти підірвали та привели в непридатність промислові об’єкти Глобиного, спалили більшість селянських хат та сільськогосподарських об’єктів. Ці ж руйнування продовжились і після звільнення Глобиного від  окупації в результаті військових дій та нальотів ворожої авіації.

Глобинська громада має чимало культурно-історичних та природних пам’яток, з нею пов’язано життя і діяльність багатьох  діячів культури, науки а також відомих історичних осіб. Тож, передбачається в перспективі спорудження музеїв, обладнання відповідних пам’ятних знаків та реконструкція історичних комплексів, які мають привабливу туристично-пізнавальну цінність.

Так,  у с. Семимогили розташовувалася садиба відомого українського композитора Михайла Миколайовича Калачевського. Зараз це місце знаходиться в південно-східній частині села, біля автошляху с. Великі Кринки – м. Глобине.

         Михайло Миколайович Калачевський володів маєтками в селах Рокитне та Семимогили Кременчуцького повіту Полтавської та в с. Богоявленське Херсонської губерній. В основному проживав у м. Кременчук. Семомогили були літньою резиденцією родини. Відомий як земський діяч. У 1880 – 1882 рр. був повітовим гласним Кременчуцького повіту, у 1889 – 1901 рр. як його представник – губернський гласний. У маєтку був великий дерев`яний будинок на 10 кімнат, а також флігель із 8 кімнат. Було збудовано 4 господарські приміщення, двір мав огорожу з цегляного паркану. Із обох боків алеї, що вела від будинку до озера, росли близько 150 декоративних дерев, а на острові знаходилася дерев’яна альтанка. Саме в Семимогилах під впливом прекрасної української природи, звичаїв і побуту простого народу М.М. Калачевським написано десятки творів, зокрема, «Не зваблюй ти мене красою», «Бажання», «Зови надію сновидінням», «Заступом копана яма глибокая». Найбільш відомий його твір «Українська симфонія». На жаль, нині від прекрасної садиби збереглося лише живописне місце. У найближчій перспективі при сільському клубі планується облаштування кімнати музею та встановлення на місці його садиби пам’ятного знаку.

У центральній частині с. Устимівка розташована садиба іншого відомого діяча Кременчуцького повіту – Василя Васильовича Устимовича (1864 – 1924), знаного як засновника Устимівського дендропарку, пам’ятки природи загальнодержавного значення. У 1895 р. В.В.Устимович стає членом ради Кременчуцького відділення Полтавського товариства сільського господарства. 1896 р. обраний почесним мировим суддею Кременчуцького повіту Полтавської губернії. З 1899 р. – попечитель навчальних закладів Кременчуцького повіту, колезький секретар. У 1908 – 1911 рр. він гласний Кременчуцького повітового земства, Кременчуцької міської думи, надвірний радник, почесний мировий суддя, товариш голови Кременчуцького відділення Імператорського російського технічного товариства, голова правління та загальних зборів Олександрівського реального училища. Створений ним унікальний дендрологічний парк у 1917 р. добровільно передає новій владі з проханням зберегти його для нащадків, а сам переїздить до м. Кременчук.

Від садиби зберігся збудований у 1893 р. центральний будинок, щоправда повністю перепланований у внутрішній частині. Зберігся також літній будинок, у якому проживав товариш В.В. Устимовича Олександр Іванович Дегтярьов, який брав участь у перших посадках дендропарку.

Тут же, в Устимівці жив і працював класик сучасної української літератури, лауреат Національної премії Т.Г. Шевченка Феодосій Роговий. Найбільш відомий твір якого – «Свято останнього млива» приніс йому всенародну славу та визнання письменницького таланту.

У Глобиному народився в 1929 році Іван Васильович Зарицький – народний художник України. Навчався у Глобинській середній школі №5. Після закінчення Київського училища прикладного мистецтва та Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, майже 50 років працює в галузі художнього скла. З 1958 року на Київському заводі художнього скла більше 20 років очолював творчий колектив КЗХС, поєднуючи адміністративну роботу з посадою головного художника заводу.

Це - справжній художник-виробничник, який розробив сотні взірців з кольорового скла та кришталю для масового тиражування. Над усе художник цінує досконалість, красу художнього твору. Головним джерелом свого натхнення він вважає природу і те довкілля, що його оточує. Художнику залишається лише осягнути навколишню красу та відтворити в своєму мистецтві.

Творчі принципи Івана Васильовича сформувались в руслі художньої культури 60-х років та розквіту традицій українського мистецтва. До кращих робіт того часу Іван Васильович відносить творчі роботи на козацьку тематику і зокрема, "Запорожець", "Одарка" та ін. Характерною особливістю творчості нашого земляка є тонкий прояв національних традицій та досконале володіння технікою алмазного гранування ("Лісова казка", "Букет", "Калина", набори "Святковий", "Весняний" та ін.).

Його твори неодноразово виставлялися на виставках як у нашій країні, так і за кордоном, зокрема, в Канаді, Франції, Італії, Німеччині і ін. Кращі твори зберігаються в державних музеях та приватних колекціях.

На території громади збереглося чимало приміщень, збудованих у ХІХ чи на початку ХХ століть, які мають культурно-історичне значення.

З грудня 1976 року селище міського типу Глобине отримало статус міста.

 

 

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень