A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Глобинська громада
Полтавська область, Кременчуцький район

#Наша_незалежність #Марафон_30. Про створення клубу «Рідне слово». Продовження

Дата: 21.07.2021 15:33
Кількість переглядів: 75

На установче засідання їхав із величезним хвилюванням. Чи ж прийдуть люди? Прийшли, і немало, близько ста чоловік. Я був вражений, розхвильований і щасливий. Добре, що ми на оргкомітеті склали такий-сякий план роботи, накидали тези до статуту. Було з чого починати. Та людям хотілося висловити увесь свій біль за роки національного пригнічення та тотальної русифікації поневолювачами.

Я уважно слухав усіх, намагаючись розібратися, хто говорить щиро, а хто підісланий партією і гебістами. У будь-якому разіі створився міцний у своїх переконаннях та прагненні почати боротьбу за самостійну Українську Державу гурт людей. Ці відважні чоловіки і жінки зі мною щомиті, їхня щира, без жодної кон’юнктури, любов до своєї прекрасної Вітчизни-України допомагає мені бути таким, яким я є. Багато з них вже покинули наш неймовірно прекрасний у своєму багатоманітті, але разом з тим жорстокий і часто несправедливий світ. Хай Господь упокоїть їхні душі і поселить в оселях своїх, де немає ні журби, ні зітхання, за їхнє чисте, високе, нелукаве, всеохопне почуття любові до України! Ніколи не забути мені Євгена Черкаського, який вмирав від раку шлунку, заробленого у Чорнобилі, але поки носили ноги, щодня ішов на автовокзал і роздавав по автобусах українську літературу – книги, газети, листівки тощо. Останні його слова на спечених устах були про Україну.

Мені хочеться тут згадати членів клубу, які й сьогодні, працюючи в різних сферах життя, створюють навколо себе атмосферу національної гідності, любові до України. Це Тетяна Дениско, Ганна Антипович, панотець Миколай Храпач та паніматка Людмила, Ганна Кіященко, Зоя Коваленко, Олександр Чирков та його дружина Катерина, Сергій Пасічний, неймовірно інтелігентні та делікатні сестри Орися та Оксана Ковалевич, Євген Мурейко, Володимир Годзенко, беззавітна трудівниця Анастасія Кобікова, і ще багато хто. Вибачте ті, кого не назвав, – обличчя стоять переді мною, а прізвища позабував. Треба дивитись архів.

Як я і планував, на основі клубу постав полтавський Народний Рух України. У 1989 році в річницю Тараса Шевченка, яку ми відзначали біля першого пам’ятника Кобзареві в Україні – дуба Шевченка, посадженого полтавцями відразу після його смерті, всі ми присягнули створити Народний Рух України. Запропонував Олександру Келиму, який пізніше приєднався до клубу, очолити оргкомітет. Він спочатку не хотів, а потім згодився.

Я на той час уже очолював обласну організацію Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Бо за нашим прикладом, після того як «Літературна Україна» опублікувала мою інформацію про роботу клубу, схожі громадські об’єднання почали, як гриби після дощу, з’являтися по всій Україні. Нам приходили листи з вітаннями і проханнями вислати статут. Вже у 1988 році відбувся установчий з’їзд, і було засновано Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, яке згодом стало «Просвітою».

На установчий з’їзд мені прийшли поштою 14 запрошень для делегатів. Не встиг прийти я з третьої зміни додому, як з’явилися неждані гості з обкому партії і запросили мене в обком. Там мені годин 3-4 морочили голову, щоб я віддав запрошення їм, а вони вже визначать, кому їхати в Київ: «Звичайно ж, і Ви поїдете, але ж у першу чергу мають їхати вчителі-мовники, а у вашому клубі їх немає. Хіба робітники і службовці розбираються у мовних питаннях?» Я все чудово розумів. Якраз оті робітники і службовці стояли у мене перед очима і не давали піти на жодні поступки. Так і розійшлися ні з чим. Вчителів у нас на початку і справді не було, бо вони, затуркані й залякані комуністами, боялися, як вогню, виявити будь-яку громадську ініціативу. Згодом, переборовши страх, почали вступати до клубу і вчителі. Навіть був період, коли по багатьох школах ми створили осередки «Просвіти», поки учительство знову не потрапило у неволю до кучмістів і місцевих «паханів», при згадці про яких мимоволі спливає на думку Шевченкове: «О, роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?».

Коли їхав на установчий з’їзд, на зупинці мене перестрів співробітник КГБ і дав дружню пораду не критикувати В. Щербицького. Я зробив усе навпаки: у своєму виступі піддав жорсткій критиці першого секретаря КПУ України. Переповнена актова зала Політехнічного інституту стоячи аплодувала хвилин двадцять!

Багато ми провели всіляких заходів, акцій. Я ніколи не відмовлявся від від-повідальності і завжди підписувався під зверненням до міської ради про дозвіл на проведення тієї чи іншої акції. Пам’ятаю, як ми організовували ланцюг пам’яті жертв тиранів «Від ката Петра до ката Сталіна». Ішло засідання виконкому під головуванням Анатолія Кукоби. Усі мене переконують, що люди не витримають стояти під палючим сонцем, що можуть бути жертви, і тому не варто проводити такий захід. Анатолій Тихонович питає, хто бере на себе відповідальність за всі можливі наслідки. Усі мовчать.

Тоді я кажу, що беру відповідальність на себе і готовий підписатися під будь-яким документом. Всі полегшено зітхають і голосують за дозвіл на проведення акції.

Так було постійно. І щодо серії великих мітингів у 89-90-х роках, і всього іншого. Усі наші заходи сприяли руйнуванню затхло-мертвотної імперської атмосфери в нашому місті, будили громадян, снагу в людях до боротьби та творення українського життя у нашій славній полковій Полтаві – місті козацької слави і національної катастрофи.

Тяжкий наш шлях. Дуже вже ми поруйновані внутрішньо. І сьогодні у Полтаві, в якій близько 90 відсотків громадян є українцями, переважає російська мова – тяжкий спадок імперії, гріх наш перед нашими героїчними предками. Зрештою, як і перед Богом, який дав нам цю мову. Чи здатне місто з таким гріхом, як і вся Україна, збудувати більш-менш справедливе життя? Чи Господь благословить нас на нові досягнення? Питання, питання...

Я тому і ставлюся з такою повагою до Президента, бо він є плоттю від плоті Української Землі і українського народу. І ця земля, цей народ дали йому справжню мудрість, розуміння всієї складності суспільних перетворень в незалежній Українській Державі. І керується він одним – щоб унаслідок цих перетворень народ наш забув ганьбу неволі навіки. І пішов у віки, збудувавши свій власний дім з печаттю духу своїх геніїв, облаштував його на правді і справедливості, на повазі і любові. Це дуже і дуже непросто, та можливо. Надія є! З кожним роком збільшується кількість громадян, які керуються у своєму житті цінностями українського патріотизму і оцінюють суспільні події саме з погляду корінних власних інтересів як громадян Української держави. Отже, зможуть орієнтуватися не на демагогів, а на справжніх державних діячів.

А спадкоємцям клубу «Рідне Слово», сучасним просвітянам, побажаю і далі сіяти та орати українську культурну ниву. При доброму зерні і добрій праці обов’язково і врожай добрий буде!

 

Микола Георгійович КУЛЬЧИНСЬКИЙ

(із книги «Полтавщина. Шлях до незалежності 1985-1991, Білоусько О.А., Пустовіт Т.П.)

 

#Наша_незалежність #Марафон_30. Про створення клубу «Рідне слово». Початок


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень