То був не голод, то був терор спланованим Голодомором
Нині в с.Пироги Кременчуцького району Полтавської області проживає лише одна очевидиця жахітних років Голодомору 1932-1933 років - Котляр Тамара Іванівна 1927 року народження. Вольова і сильна духом особистість, надзвичайно трудолюбива, маючи 94 роки за плечима, перебуваючи в інвалідному візку, пече хліб, готує борщ і саджає та прополює овочі на огороді. Вона добре пам'ятає жахливі тортури пекельного Голоду. З ранніх літ дівчинка отримала гарне виховання в заможній сільській родині, що не підкорилася вимогам колективізації. На початок 1932 року в сім'ї було двоє діточок, окрім неї меншенький братик – Льончик, якого мама ще вигодувала грудним молочком, восени родину «розкуркулили», в свідомості п’ятирічної Тамари цей день полишив болючий слід на все життя, вона з тугою пригадує подробиці лиха.
«Буксири вигрібали все не лише харчі, а й ввесь одяг та реманент. Санька Войтиха у велику мамину чорну хустку понаскладала не тільки нове вбрання, а, навіть, попрану білизну і хотіла зав’язати її у великий вузол, а тканина репнула, тоді вона похапцем почала бгати вкрадене в пазуху, в кишені і в торбу. Мама, Груня Давидівна моталася по хаті, а схопивши
скибку хліба подалася на піч, де кричав наляканий Льончик. Один з буксирів схопив її за коси і рвонув донизу, неймовірний крик болю вирвався з її вуст і тато, Іван Васильович, схопивши кривдника, силою виштовхав його за двері. В цей же день, батька забрали якісь уповноважені, а нас з мамою перевезли в покинутий будинок Борсуків (господарі померли ще навесні), не даючи навіть, борщу що доварювався в печі. Увечері в нашу хату вселили сім’ю активіста-буксира Петра.
Мама застудилася після першої ночівлі в холоднючій хаті, від нервів молочко зникло відразу, братик дуже мучився, крутився і плакав, а на третій день раптово помер. Мамин брат, Федот, не зміг нас забрати, бо його теж викинули з рідної хати. Взимку клятий мор забрав його трьох синочків, лишивши лише одного дуже кволенького. Мене забрали нові сусіди, а мама , взявши лише братову швейну машинку, разом з дружиною другого брата Дмитра, що мешкав в Глобиному, Марією поплутали в далеку Росію – заробляти на прожиття. Тоді наші селяни мусили йти на залізничні станції, щоб поїхати в місто шукати провіант, військові не пускали їх до вагонів, а вони безсилі брели вздовж колії, падали і в тяжких муках помирали… Спочатку мама й тітка йшли пішки залізничними коліями, гуркотіли товарняки, вщерть повні нашим урожаєм, розсипаючи зерно на померлих людей, що купами лежали на насипах. Вирощений, нашими батьками та дідами хліб вивозили чи то в Росію, чи то за кордон, лишень вночі могли вони зібрати вузлик тривкого заживку, бо вдень нелюди, бувало, стріляли з вагонів і могли вбити. Потім розмочували зернятка у воді та розтирали камінцями, щоб споживати таку "кашу".
Через два місяці вони вернулися додому з крупами, заробили їх шиттям одягу, бо обидві дуже гарно шили. Також з Мінська надійшла посилка від маминої сестри Оляни з двома пудами картоплі та борошна. З таким заживком вдалося дотягли до весни, до перших очеретяних стовбурців.»
Груня Данилівна, за словами доньки, в родинному колі ділилася своїми міркуваннями стосовно причин штучного Голоду, вказуючи при цьому на сталінізм і створену ним жахливу сатанинську вбивчу машину комуністичного терору в Україні. До останніх днів свого життя вона говорила лише рідним простими та зрозумілими словами, що у самостійній Україні такого б лиха не було.
Жахітні роки Голодомору забирали життя в неймовірних стражданнях і терзаючих серце і душу муках. Від 300 до 400 осіб на теренах сіл Пироги та Яроші були позбавлені життя через сплановану варварською владою навалою Голодомору 1932-1933 років.
Болить не лише душа, а й сама Пам'ять, стискаючи серце в ці скорботні дні по-особливому, бо навіть, ПАМ'ЯТЬ про Голодомор знищували, карали, вбивали з жорстокою далекоглядністю на десятиліття, щоб її зерна не проросли ні в дітях, ні в онуках і Правнуках народу, мордованого організованим тоталітарним режимом голодом. Та національно-визвольний дух переміг.
НЕ ЗАБУТИ – "щоб вбиті Голодом не зникли без нашої Пам'яті".
На світлинах очевидиця жахітних років Голодомору 1932-1933 років – Котляр Тамара Іванівна 1927 р.н. в юному віці і в наші дні з бібліотекарем Пирогівської книгозбірні та її мама Груня Данилівна і нинішня оселя.
Староста сіл Пироги, Яроші
Тамара Кір’ян
