A A A K K K
для людей із порушенням зору
Глобинська громада
Полтавська область, Кременчуцький район

То був не голод, то був терор спланованим Голодомором

Дата: 26.11.2021 08:24
Кількість переглядів: 120

Нині в с.Пироги Кременчуцького району Полтавської області проживає лише одна очевидиця жахітних років Голодомору 1932-1933 років -   Котляр Тамара Іванівна 1927 року народження. Вольова і сильна духом особистість, надзвичайно трудолюбива, маючи 94 роки за плечима, перебуваючи  в інвалідному візку, пече хліб, готує борщ і саджає та прополює овочі на огороді.   Вона добре пам'ятає жахливі тортури пекельного Голоду.  З ранніх літ дівчинка отримала гарне виховання в заможній сільській родині, що не підкорилася вимогам колективізації. На початок  1932 року в сім'ї було двоє діточок, окрім неї меншенький братик – Льончик, якого мама ще вигодувала грудним молочком, восени родину «розкуркулили», в свідомості п’ятирічної Тамари цей день полишив болючий слід на все життя, вона з тугою  пригадує подробиці лиха.

 

«Буксири вигрібали все не лише харчі, а й ввесь одяг та  реманент. Санька Войтиха у велику мамину  чорну хустку понаскладала не тільки  нове вбрання,  а, навіть,  попрану білизну і хотіла  зав’язати  її у великий вузол, а тканина репнула, тоді вона похапцем почала бгати вкрадене в пазуху, в кишені і в торбу.  Мама, Груня Давидівна  моталася по хаті, а схопивши

скибку хліба подалася на піч, де кричав наляканий Льончик. Один з буксирів схопив її  за  коси  і рвонув донизу, неймовірний крик болю вирвався з її вуст  і тато, Іван Васильович, схопивши кривдника, силою  виштовхав його  за двері. В цей же день, батька забрали якісь уповноважені, а нас  з мамою перевезли в покинутий    будинок Борсуків (господарі померли ще навесні), не даючи навіть, борщу що доварювався в печі. Увечері в нашу хату   вселили  сім’ю  активіста-буксира Петра.

 

Мама застудилася після першої ночівлі в холоднючій хаті, від нервів молочко зникло відразу,  братик дуже  мучився, крутився і плакав, а на третій день раптово помер. Мамин брат, Федот, не зміг нас забрати, бо його теж викинули з рідної  хати.    Взимку клятий  мор  забрав його трьох синочків, лишивши лише одного дуже кволенького. Мене забрали нові сусіди, а мама , взявши лише  братову швейну машинку, разом з дружиною  другого брата Дмитра, що мешкав  в Глобиному,  Марією поплутали в далеку Росію – заробляти на прожиття. Тоді наші селяни  мусили йти  на залізничні станції, щоб поїхати в місто шукати провіант,   військові  не пускали їх  до вагонів,  а вони безсилі  брели вздовж колії,   падали і в тяжких муках помирали… Спочатку мама й тітка  йшли пішки залізничними коліями,  гуркотіли товарняки, вщерть повні нашим урожаєм, розсипаючи     зерно на  померлих  людей, що купами лежали  на насипах. Вирощений, нашими батьками  та дідами хліб вивозили чи то в Росію, чи то за кордон,  лишень вночі могли вони зібрати вузлик тривкого  заживку, бо вдень  нелюди, бувало,  стріляли з вагонів і могли вбити. Потім розмочували зернятка  у воді та розтирали камінцями, щоб споживати таку "кашу".

 

Через два місяці вони вернулися додому з крупами, заробили їх шиттям одягу, бо  обидві  дуже гарно шили.  Також  з Мінська надійшла посилка від маминої сестри Оляни з двома пудами картоплі та борошна.  З таким заживком вдалося дотягли    до  весни, до перших очеретяних стовбурців.»

 

Груня Данилівна, за словами доньки,  в родинному колі ділилася своїми міркуваннями стосовно причин штучного Голоду, вказуючи при цьому  на сталінізм і   створену ним жахливу сатанинську вбивчу  машину комуністичного терору      в Україні.  До останніх днів свого життя вона говорила лише рідним простими та  зрозумілими словами, що  у самостійній Україні такого б лиха не було.

 

Жахітні роки Голодомору забирали  життя в неймовірних стражданнях і терзаючих серце і душу муках.  Від  300  до 400  осіб на теренах сіл Пироги та  Яроші  були позбавлені життя через  сплановану варварською  владою   навалою Голодомору 1932-1933 років.

 

Болить не лише душа, а й  сама Пам'ять,  стискаючи  серце в ці скорботні дні по-особливому, бо навіть,  ПАМ'ЯТЬ  про Голодомор знищували,  карали, вбивали з  жорстокою далекоглядністю  на десятиліття, щоб її зерна не проросли   ні в  дітях, ні в   онуках і Правнуках народу, мордованого    організованим тоталітарним режимом голодом.  Та національно-визвольний дух переміг.

 

НЕ ЗАБУТИ – "щоб вбиті Голодом не зникли без нашої Пам'яті".

 

На світлинах очевидиця жахітних років Голодомору 1932-1933 років  – Котляр Тамара Іванівна 1927 р.н. в юному віці і в наші дні з бібліотекарем Пирогівської книгозбірні   та її мама Груня Данилівна і нинішня оселя.

 

Староста  сіл Пироги, Яроші

Тамара Кір’ян

 

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень