Глобинська громада
Полтавська область, Кременчуцький район

Голодомор дитячими очима. Спогади.

Дата: 27.11.2021 08:40
Кількість переглядів: 402

Фото без описуПереважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Історія 3. Галина Плаксій

Родину Плаксіїв Голодомор застав у селі Маньківці на Вінниччині. Галі тоді було шість років. А ще сім’я мала дворічну Марію, одинадцятирічну Явдокію та чотирнадцятирічну Фросину.

Батьки мали землю, були дуже господаровиті. Аби вижити під час колективізації, мусили віддати у колгосп худобу і весь реманент. Нові хазяї з колгоспу навіть бляху здерли з хати і накрили нею зерносховище. Якимось дивом лишилась корова – саме вона і врятувала родину. Хоча й бідували всі дуже. Галина Плаксій прожила 80 років, виховала трьох дітей. Одна з них – відома поетка Наталка Поклад.

“Страшні були часи, сумно навіть згадувати… Була на нашій вулиці тітка Ликера, по-вуличному Халємиха, мала дівчинку. Та дівчинка заслабла без харчу, опухла. Прийшла тітка до нашої мами й просить: «Мартусю, дай хоч кілька бараболин, бо дитина голодна…». Мама й дали. Але дівчинка все одно померла. Багато тоді по хатах пухло і вмирало людей.

Дехто рятувався тим, що вдавалося зловити в Бугу чи знайти в лісі. Тато теж ходили до Бугу – ловили ракушки, і ми їх удома варили…

Весною люди обчімхували з береста молоде листя, товкли його, додавали ще щось і робили такі коржики; їх їсти не можна було – гіркі й тверді, але їли, бо голодні.

Я з тих пір не можу на буряк дивитись, так він мені тоді остогид. Хліба не було зовсім, мама зварять юшку, буцім зветься – борщ, а в тій юшці плаває бараболина і покришений буряк. Бараболі трохи мали, бо землю ще не всю забрали. А хліба не було. А нас же в хаті – шестеро! Худі, охлялі, і день до дня –  впроголодь…

Ми, діти, ледь дочекалися, коли зацвіте акація та з’явиться трава «калачики», щоб на тому «пастися». Як гусінь, обносили все… І той страшний рік перебули, бо тато якимсь чудом утримали на обійсті корівчину. Все віддали в колгосп – і реманент, і бляху з хати, і вози, і що там ще казали, – а корівчину якось зберегли.

А на сусідній вулиці жінка, Баранчиха, з’їла своє дитинча. Від голоду зійшла з розуму… Її забрала міліція… Страх Господній, що тоді було!..”.

Зі спогадів про маму Наталки Поклад

 

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті

Фото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень