Обличчя подвигу. Історії, які мають жити: спогади ліквідаторів-земляків
40 років тому світ здригнувся від трагедії Чорнобиля. Та за сухими фактами і цифрами — долі людей, які першими стали перед невидимою загрозою. У той час, коли небезпека була беззвучною і невидимою, вони йшли туди, звідки інші евакуйовувалися.
Ми розпочинаємо серію історій ліквідаторів — людей, чия відвага врятувала тисячі життів і зупинила ще більшу катастрофу. Вони працювали на межі можливого, часто без повного усвідомлення наслідків, але з чітким розумінням обов’язку.
Їхні спогади — це більше, ніж історії. Це біль і втрати, це сила і гідність, це мовчазний подвиг, який не можна виміряти. Це нагадування про ціну людської відваги і про те, як важливо берегти життя.
Ми говоримо про них сьогодні, щоб зберегти пам’ять, передати її далі і сказати просте, але важливе: ми пам’ятаємо. Ми вдячні. Ми не забудемо.
СПОГАДИ ОЛЕКСІЯ НИКИФОРОВИЧА КОМПАНЧЕНКА
Компанченко Олексій Никифорович – народився 06.12.1954 року в с. Рублівка Глобинського р-ну Полтавської області. Навчався в Погребівській середній школі та Софінському СПТУ. Працював водієм автокрану в сільськогосподарських підприємствах с. Погреби. З 01.06.1986 по 03.08.1986 року брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі в/ч 61606, с. Корогод. Мешканець с. Бабичівка
«Була звичайна весна 1986 року. Я був на роботі, сіяв у полі. Забрали нас увечері. Приїхали на поле і визвали до сільської ради, щоб їхав на військову перепідготовку. Сказали, що це формально. Відвезуть у Глобине, відмітять і відпустять. Перепідготовка була обов’язкова. У військкоматі тримали ніч. Вранці повезли на Лубни. Через кілька діб попереду виїхала бригада, ставити намети. Одягли у військову форму.
Ми зрозуміли, що нас везуть у Чорнобиль. Шоферам видали мішок сухарів, щоб не спали, бо везли вночі. Машина була закрита (вантажне таксі). Їхали через села. Собаки гавкають, значить люди живуть. Потім настала мертва тиша, і нам стало ясно, що ми в’їхали в зону. Під ранок прибули в табір, який був розташований за кілька кілометрів від Чорнобиля, у селі Корогод. Перший день влаштовувалися. Бачили багато вертольотів, які кружляли і щось скидали. На другий день привезли нас обтягувати колючим дротом зону на відстані 30 кілометрів. Рубали просіки. Дерева, особливо ялини, стояли чорні, обгорілі. Наша рота тягла огорожу на кордоні з Білорусією. Кожного дня нас возили машинами. У селах не було нікого, ходили тільки собаки, подекуди кури, гуси. Всю живність, яка зустрічалась, відстрілювала бригада, яка їхала попереду. На дорогах знаходили вузли з пожитками. Там же стояли машини, на полях – трактори. Тягли ми дріт біля місяця, а може й більше. Садки в селах ламалися від урожаю. Плоди дуже наливалися. Так вплинула радіація. Хотілося з’їсти хоча б яблуко, але ми їх не їли, тому що знали: вони заражені. У липні реактор ще горів. Обтягнувши дротом зону, ми поїхали працювати на ЧАЕС. Нас повезли туди і сказали, що чим швидше ми зробимо свою роботу, тим скоріше підемо додому. А додому вже дуже хотілося, до сім’ї, до дітей. Привезли на площадку, де ми копали землю на штик лопати і скидали в кучу, яку потім вивозили. Ввечері дізналися, що отримали десятикратну дозу радіації. Потім ми працювали біля реактора. У підвальних приміщеннях спеціальними машинами знімали бетон, бо вода, якою гасили вогонь, була заражена радіацією і просочувалася у бетон. Мили споруди спеціальним розчином. Одягали бавовняні рукавиці, зверху гумові. На другий день приходили і знову робили ту ж саму роботу, навіть у два рази більше, бо кожного дня були викиди з реактора. Крім основної їжі, на день давали одну фляжку води, а з овочів пів огірка. Потім ми працювали на четвертому реакторі. Нам видавали накидки з целофану, на голову – шолом і марлеві пов’язки. Одягли, дали дзвінок і ми побігли. Нам було потрібно піднятися на дах на висоту сімдесят метрів. Прослали поліетиленову плівку. З даху скидали графіт, обривки парашутів, все, що викидалося з вертольотів. На все виділялося три хвилини. Отримували дозу півтора рентгена.
Чим швидше біжиш, тим менше отримаєш радіації. Бігли, хто як міг. За день хвилину працювали. Весь інший час ми проводили в таборі. Всі дуже переживали, а особливо мій друг. Йому було 32 роки. Він дуже страждав і додому приїхав посивілим. Не можна було курити, бо з димом потрапляла шкідлива речовина. У селах, які можна було відновити, робили дезактивацію: мили шифер, знімали очерет. Замість очерету клали шифер, вивозили гній, копали землю на штик лопати. З машин зробили кладовище. За межі зони їх вивозити не можна, бо заражені. Людей міняли через місяць. Якщо отримуєш дозу 25 рентген – відпускали додому. Це все було за документами, насправді було набагато більше. Багатьох з моїх друзів по роті немає живих, бо призивали на перепідготовку багатьох без належного медичного огляду, а серед нас траплялися і хворі.
І розумію, що це було щось страшне. І хоча вже пройшло багато років з тієї трагічної події, здається, що це було кілька днів тому».
За матеріалами книги Івана Сорокопуда «Судомний дзвін Чорнобиля»
Ці спогади — частина великої історії мужності. Попереду — нові розповіді у розділі «Обличчя подвигу».
