Обличчя подвигу. Історії, які мають жити: спогади ліквідаторів-земляків
Сьогодні Україна знову пише історію мужності. Наші воїни — титани Збройних Сил України — щодня тримають небо і землю, захищаючи державу ціною власного життя, сили й витримки. Їхні подвиги — це наша сучасність, наша гордість і наша боротьба за майбутнє.
Та поряд із цими історіями ми не маємо права забувати й інші сторінки героїзму. Ті, де ворог був невидимим, а ціна — не меншою.
Чорнобиль.
Трагедія, яка об’єднала тисячі людей у боротьбі з невидимою загрозою. Серед них — наші земляки, ліквідатори, які першими стали на захист життя інших. Вони йшли туди, де навіть техніка відмовляла, виконували свій обов’язок, не думаючи про наслідки для себе.
Їхній подвиг — це теж про силу. Про відповідальність. Про Україну.
Ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС Василь Іванович Ткаченко пригадує:
— Народився у 1956 році, мешкав у Великих Кринках. Зараз проживаю у Глобиному. Дуже чітко пам’ятаю той світлий сонячний день 3 травня 1986 року, коли мене зупинив посеред дороги водій, який віз голову колгоспу, і повідомив, щоб я через півгодини був з рюкзаком з продуктами на три дні, біля контори колгоспу імені Горького. Я теж тоді працював водієм цього господарства і віз силосну масу на ферму. Тоді був пік заготівлі раннього силосу. Звичайно, таку вість сприйняв не з радістю, але був упевнений, що мене беруть на навчання в Лубни. Інформації на той день не було ніякої. Гадали, що це буде як і раніше: подивляться за скільки часу зберуться і відпустять. Але так не сталося. Нас посадили на відкриті машини і повезли у Глобине до ДТСААФу. Таких як ми, там було уже багатенько. І коли почали спілкуватися поміж собою, зародилася здогадка, що нас готують до відправки в Чорнобиль. Спочатку перевірили документи (військовий білет, посвідчення шофера, механіка і таке інше). Коли підійшла моя черга, подав документ і начальник відділення, так би мовити, незначай сказав: — о, це той, що нам потрібний, — а в мене у воєнному білеті, крім водія, механіка, ще була одна запис — хімік-дегазатор, яка і зіграла основну роль в подальшому моєму житті. Служив я у НДР м. Пренцлау і був водієм. Під ранок до ДТСААФу підігнали 12 автобусів ЛАЗів, ми зайняли місця в них і нас повезли в Лубни. Там уже діяв наметовий табір. Нас переодягнули в нову форму, була навіть газова камера, у яку можна було входити тільки в протигазі. Там нас укомплектували знаряддям, технікою і колоною вирушили в дорогу. Їхали і вдень, і вночі, бо це була дуже велика колона транспорту, і в той час, коли ми по наведеному через Прип’ять мосту переправлялися на інший берег, перше, що в очі кинулося, було дуже сумне чорне небо, хмари мовби понад землею клубками ходять, як от у фільмі про війну. Переправилися через Прип’ять, стали на березі з боку Білорусії. Постійне місце дислокації були села Хойники, Брагін. Мені довелося три місяці служити і працювати у хімічному взводі. В одному полку зі мною служили з Великих Кринок Юрій Анатолійович Пилипенко, Леонід Андрійович Личманенко, Віктор Решетник. З двома останніми ми пройшли це пекло. Хлопці споруджували огорожу навколо 30-ти кілометрової зони. Мені довелося виконувати різні роботи, розпочинаючи з перекопування цілини, до миття техніки на перепускних пунктах. Спочатку біля лісу поставили наметове містечко. Тут же була лазня, медчастина, їдальня. На перших порах я і мої однополчани у небезпечних місцях виставляли щити “Заражено!”, “Вхід заборонено!”. У селах, які потрапили в цю зону, ми бачили, як люди покидали усе своє нажите за віки добро, залишили живність, і техніку, і хати. Заходиш у села, а там нікого, моторошно робиться. Це вже потім, як загорожа була споруджена, ми бачили ту живність, яка не встигла вискочити із полону, там за колючим дротом і залишилася. Коні, лосі бігали по кругу в надії знайти вихід на волю.
Потім мені довелося робити заміри в наметах, на кухні і передавати їх у штаб полку. Апарат ДП-5 проводив виміри після миття автомобілів, які поверталися з роботи, і знову повертати їх на мийку. Мені і моїм товаришам доводилося ходити селом, вимірювати радіацію і встановлювати таблички на жовтому фоні “Запретная зона.”, “Проход запрещен”, переправлятися через Прип’ять у бік Чернігівщини і теж виконувати різні завдання. Нас возили працювати на станцію. Коли ми побачили розруху, були вражені, яку ж силу і температуру треба було, щоб арматура і бетонні блоки плавилися, а вся ця маса прямо текла згори, як з кратера вулкана. Перший раз, коли нас привезли до реактора, на території виривали рослинність і складали у контейнери. На руках були звичайні рукавиці. Вдруге, коли ми приїхали до станції, нас 10 чоловік, взяв лаборант, який був одягнутий у білому, сказав, що ми піднімемося на п’ятий поверх і там в залі переодягнемося. Це були душові. Там лежали куча одягу і гора чобіт. За лічені хвилини ми повинні були переодягтися. У наші обов’язки входило прибрати кімнату, вимити труби. На цю роботу нам було відведено дві години. Пригадую, коли ми піднімалися на поверх, то бачили вікна, закриті листовим свинцем, були коридори, де не можна було йти, а бігти, щоб якомога менше ухопити рентгенів. Бачили безліч різної техніки, як безперервно літали над реактором вертольоти і скидали згори сипучі матеріали, щоб швидше загасити вогнище четвертого енергоблоку. Ідучи на роботу і з роботи, бачили могильники, це величезні купи техніки і військової, і цивільної. Стояли ряди вертольотів, автобусів, спеціальних автомашин, які отримали величезну дозу радіації. У селах теж залишилися і трактори, і автомобілі, і велосипеди. У дворах бачили бродячих свиней, бичків, курей, собак, котів. Навіть риба у річці була заражена. Пересвідчився сам, бо заміри проводив власноручно.
Згодом мене призначили другим водієм автомобіля АРС на базі ЗІЛ-131. Мені доводилося возити воду і на кухню, і в штаб, і в наметове містечко та санчастину. Пригадую, стояла спека. Невідомо з яких причин в їдальні виникла пожежа, а ми тільки підвезли воду. Побачивши полум’я, відразу викинули рукава і загасили пожежу. Увечері перед строєм нам від імені командира полку були оголошені подяки і вручені грамоти. Я зберігаю її як пам’ять про минуле. Адже три місяці 1986 року дали нам багато уроків на все життя, про яке ми не можемо забувати.
Вечорами, після роботи нам на імпровізованому екрані, тобто до двох сосен прив’язували біле полотно, показували кінофільми. Пізніше приїжджали артисти. Перед нами виступав Московський Червонопрапорний ансамбль пісні і танців. Приїздили до нас автолавки, де можна було все купити. Кожного місяця нам міняли форму, бо вона набирала радіацію. Але інформації, хто скільки отримав рентгенів не давали, та й особистих дозиметрів не вистачало, аби ними забезпечити особовий склад.
(за матеріалами книги Івана Сорокопуда «Судомний дзвін чорнобиля»)
Ткаченко Василь Іванович – народився 27.10.1956 року в с. Малинівка Глобинського р-ну Полтавської області. Навчався в Землянківській середній школі, Кременчуцьуому ПТУ №11 (столяр) та Хорольському технікумі механізації сільського господарства. Працював водієм в колгоспі «Горького». З 08.06.1986 по 04.09.1986 року брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі в/ч 61511, сс. Савичі, Хойники, Брагіно. Проживає в місті Глобине.
Ми вдячні кожному, хто в різні часи ставав на захист України — зі зброєю в руках чи перед невидимою небезпекою. Тим, хто рятував, будував, стримував і вистояв.
Героїзм не має часу — він живе в людях.
І сьогодні, і тоді — це про одне: любов до своєї землі та відповідальність за майбутнє.
Ми пам’ятаємо. Ми вдячні. І будемо розповідати ці історії далі.
