Обличчя подвигу. Історії, які мають жити: спогади ліквідаторів-земляків
Чорнобильська трагедія — це не лише дата в календарі й не лише масштабна катастрофа. Це тисячі людських доль, зламаних і водночас сповнених мужності.
За сухими фактами стоять люди — наші земляки, які першими опинилися перед небезпекою, яку не можна було побачити чи відчути. Вони діяли, не думаючи про наслідки для себе, рятуючи інших і виконуючи свій обов’язок.
Сьогодні ми продовжуємо розповідати їхні історії — щоб пам’ятати, цінувати і передавати цю пам’ять далі.
Спогади Миколи Андрійовича ШАРАПАТА:
«Через кілька днів після повідомлення про пожежу на атомній електростанції з Глобинського райвійськкомату мені прийшла повістка, в якій повідомлялося про збір на ліквідацію наслідків трагедії. З 13 травня 1986 року був у Чорнобильській зоні протягом трьох місяців. Першого місяця нашим завданням було обносити колючим дротом 30-кілометрову зону. Ми жили в наметах. Всім дали респіратори. Люди з тих місць були вже евакуйовані, але скрізь вільно бігала домашня худоба та птиця. Коли закінчили обносити дротом зону, нас привезли безпосередньо до реактора: прибирати, бетонувати. Отримавши дозу опромінення (25 рентген), нас відправили на кілька днів додому. Згодом знову повернулися до роботи.
Особливих змін самопочуття не відчував. Та якось ніхто і не хвилювався про якісь наслідки. Через рік народився син. До цього часу є проблеми в нього із серцем. Можливо, це і є той тяжкий наслідок.
Доля українського народу ніколи не була легкою, але ми завжди вистоювали. І сьогодні, дивлячись на наших захисників, розумію: наші нащадки так само самовіддано стають на захист України, як і ми колись — кожен на своєму фронті»
Шарапат Микола Андрійович – народився 02.05.1954 року в с. Радіонівка Великобагачанського р-ну Полтавської області. Навчався в Іваноселещанській восьмирічній школі, Храківському транспортному технікумі та Кременчуцькому політехнічному інституті. Працював енергетиком ТОВ НВП «Глобинський мясомолочний комплекс» та загоспом Іваноселещанської середньої школи. З 08.06.1986 по 02.08.1986 року брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі в/ч 61606, с. Корогод. Проживає в с.Іванове Селище.
Спогади Василя Михайловича СЕМЕНЯЧЕНКА:
«Прийшла повістка із військкомату. Зразу зібралися у Глобиному, потім переправили у Лубни. Звідти повезли ставити межу 30-кілометрової зони у вигляді колючого дроту. Сказали, чим швидше виконаємо завдання, тим швидше відпустять. Тому працювали і вдень, і вночі. Це була територія Білорусії. Поставили швидко. Потім послали виконувати дезактивацію землі. Знімали верхній шар ґрунту і вивозили. А коли замірили дозиметром ту поверхню, що залишилася, то виявилося, що показники радіації були ще вищі (!), ніж на поверхні до зйому верхнього шару.
Довкола були гарні ліси, але вони покриті червоним пилом. Вся рослинність була покрита ним. У зоні Чорнобиля пробув дев’яносто днів. Працюючи біля реактора, нам щодня міняли респіратори. Але хвороба серця не змусила довго чекати. Через хвороби давно маю групу непрацездатності. Постійно лікуюся, поправляю здоров’я в лікарнях та санаторіях».
Семеняченко Василь Михайлович – народився 18.01.1957 року в с. Іванове Селище Глобинського р-ну Полтавської області. Навчавсяв Іваноселещанській восьмирічній школі та Хорольському СПТУ №5. Працював механізатором в колгоспі «Енгельса» та СГВК «Іваноселещанський». З 08.06.1986 по 06.09.1986 року брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі в/ч 61511, сс. Савичі, Хойники, Брагіно. Проживає в с.Іванове Селище.
Ці спогади — не просто сторінки минулого, а жива пам’ять про мужність, відповідальність і ціну людського життя. Доля українського народу ніколи не була легкою, але в найскладніші часи ми вміли об’єднуватися і вистоювати.
Сьогодні наші нащадки так само самовіддано захищають Україну, як і колись ліквідатори стали на боротьбу з невидимою загрозою. Це різні фронти, але спільна сила духу — незмінна.
Пам’ятаємо. Вдячні. І передаємо цю пам’ять далі — заради майбутнього України.
