Обличчя подвигу. Історії, які мають жити: спогади ліквідаторів-земляків
2026 рік — це рік відзначення 40-х роковин Чорнобильської катастрофи. На державному рівні затверджено річний план заходів, спрямований на вшанування ліквідаторів, постраждалих та збереження історичної пам’яті. І хоча для багатьох 26 квітня асоціюється як день трагедії, важливо пам’ятати: вшанування подвигу чорнобильців не обмежується однією датою — це пам’ять, яка живе в серцях і має передаватися з покоління в покоління.
Сьогодні, коли Україна знову проходить через важкі випробування, ми особливо гостро відчуваємо ціну героїзму. Саме тому так важливо пам’ятати тих, хто тоді, у 1986-му, став на захист життя, не шкодуючи себе.
Саме тому рубрика «Обличчя подвигу» має своє продовження. Ми й надалі розповідатимемо історії наших земляків-ліквідаторів — живі спогади, щирі свідчення та нагадування про силу людського духу. Адже пам’ять про їхній подвиг — це не лише данина минулому, а й опора для майбутнього.
Спогади учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Володимира Євгеновича Фукса.
30 травня зібралися о 8 годині біля райвійськкомату. Потім — дорога до Лубен, де із шести районів області: Глобинського, Семенівського, Лубенського, Кременчуцького, Миргородського, Хорольського і міста Комсомольська формували дивізію. Нас із Опришок приїхало шість чоловік. А всього у дивізії було півтори тисячі чоловік. Близько тижня ми знаходилися у Лубнах. Перебування резервістів там було організовано добре. Шостого червня о четвертій годині дня нас спеціальними автомашинами повезли до місця призначення. Прибули у село Корогод, що за 12 кілометрів від Чорнобильської АЕС о четвертій годині ночі. Був теплий літній ранок… Якраз на горизонті сходило сонце. Перше враження було незвичайним, я б сказав, якимось тривожним.
Коли ми вийшли з машин, побачили село, у якому було більшість дерев’яних хатин, що від часу стали темно-сірими. І все навколо здавалося сизим, холодним, таємничим. Жах пронизував серце. Село було схоже на пустку. Навколо… тиша. Мешканців села вже переселили. Нікого не було видно ні біля хат, ні на вулиці. Хіба що зрідка зустрічалася собака, або поодинокий півень, що ніби залишився тут сповіщати про схід сонця.
Дерева вже відцвіли, зав’язувалися плоди. Село знаходилося в долині, і, коли піднімаєшся на пагорб, то на горизонті видніється АЕС. Це говорило про те, що джерело радіації поряд. Нас попередили, аби не вживали продуктів, ягід, не збирали грибів. Перед селом знаходилося поле, засаджене картоплею, далі наливався жито. Незвичайним було те, що картопля зійшла, але нікому не доглянута, заростала бур’янами.
Нас розділили по групах. Їх було три: нульова (ліквідатори уламків графіту на даху реактора), перша (дезактиватори), друга (зварювальники), третя — («проволочники»). Чоловіків нульової групи кожного ранку автобусом відвозили на АЕС, де вони п’ять хвилин знаходилися на даху реактора, скидали шматки графіту, що залишилися від вибуху. Потім вони поверталися до свого штабу. Всього кілька хвилин, ніби нічого страшного, але ж… Дозиметри робили весь час заміри радіації. Дезактиватори із шлангів мили транспорт, який був на території АЕС. «Проволочники» вручну закопували стовпці і натягували між ними колючий дріт у три ряди. Пусті хати, тихі подвір’я, порослі бур’янами городи і колючий дріт. На нього натрапляєш всюди. І він надавав ще більшого суму.
Для людей цей край став мертвим, але природа і далі продовжувала жити. Тільки бували ранки, коли після теплої літньої ночі ставало важко дихати, в горлі пересихало. А сходило сонце, розпочинався день і все ніби налагоджувалося… Кожного ранку над селом або поряд пролітав літак. Протягом усього часу, а це було два з половиною місяці, не було жодного дощу. Чому? Ми звернулися з цим запитанням до «хіміка» (так серед нас називали чоловіка, який вимірював рівень радіації). Він пояснив, що дощів немає, бо хмари «розстрілюють» з метою меншого розповсюдження радіації та забруднення місцевості. І коли літак пролітав над селом, це означало, що вітер вночі «нагнав» на цю територію хмари, насичені радіацією. Тому і дихати в такі дні було важко.
Але кожну мить здавалося, що ніби зараз десь відчиняться двері і з’явиться на порозі господар чи господиня, весело задзвенять дитячі голоси. Але цього не було, скільки б ми не чекали. Та одного разу, повертаючись до штабу, побачив розчинене вікно в хатині. На підвіконні лежали порізані шматочками яблука і сушилися на сонці. Подвір’ям ішов старий чоловік, ніс щось у корзині. Він був не в силах перенести розлуку і, не зважаючи на небезпеку, повернувся до рідної домівки.
(За матеріалами книги Івана Сорокопуда «Судомний дзвін Чорнобиля»)
Фукс Володимир Євгенійович – народився 06.02.1958 року в с. Малий Правутин Славутського р-ну Хмельницької області. Закінчив Малоправутинську середню школу та Хмельницьке технічне училище №2 де здобув професію кіномеханіка. Працював кранівником Кременчуцького річкогового потру та після переїзду на місце проживання в с. Опришки – зварювальником та завідувачем тракторної бригади. З 01.06.1986 по 14.08.1986 рік брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі в/ч 61606, с. Корогод.
Самовідданність Володимира Євгеновича — це частина великої історії мужності й самопожертви українського народу.
Ми вдячні кожному ліквідатору за їхню силу, витримку і відданість. Їхній подвиг назавжди залишиться у пам’яті поколінь — як приклад справжнього героїзму і любові до життя.
