Любов батька – виняткова, в ній мало слів. Але вона неоціненна!
Починаючи з 2019 року, в Україні офіційно відзначають День батька. Але саме в останні роки це свято має особливий сенс - наші батьки захищають своїх дітей ціною власного життя. Тому кожен з нас має можливість подякувати всім татусям, які виборюють наше право бути вільними українцями – за силу, за мужність, за захист. Ми живемо, ми дихаємо і ми вільні завдяки вашій сміливості та самовідданості. Бажаємо перемогти і повернутися додому – під мирне українське небо!
Бути хорошим батьком – найвідповідальніша і найпотрібніша робота в житті чоловіка. Стати прикладом для сина і добрим чарівником для дочки. Навчити, розповісти, захистити, пояснити та зробити все це з любов’ю і терпінням – таке може тільки тато.
Янголом-охоронцем і рятівником для свого сина став Валерій Цибульський з Троїцького. Коли в жовтні минулого року з його сином Владиславом, який перебував на бойових позиціях у Херсонській області, обірвався зв’язок, батько, відчуваючи недобре, відразу забив на сполох. Через добу Владислава винесли з поля бою – з тяжкими пораненнями, отруєнням хімічними речовинами, без свідомості…
Відтоді родині Цибульських довелося пережити чимало тяжких днів і ночей. Лікарі не давали жодних шансів хоч на якесь покращення стану Владислава: «Коли я приходив до реанімаційного відділення Одеської обласної лікарні, де в стані коми перебував син, лікарі мені радили радіти тільки від того, що на запитання «Як там мій син?» у відповідь чув «Живий!», - розповідає Валерій Іванович. - Попри інтенсивне лікування змін у стані сина не відбувалося, медики радили уповати на Бога та молитися»…
За Владислава і правда молилося чимало людей – на його батьківщині у селі, у багатьох куточках України та навіть в Єрусалимі. А лікарі докладали максимум зусиль для того, щоб тяжкий пацієнт отримав шанс на життя. Чималу допомогу в цьому надав начальник Військово-медичного клінічного центру Західного регіону (м. Львів) полковник медичної служби Збройних сил України, Заслужений лікар України Юрій Подолян, якому у відчаї зателефонував Валерій Цибульський.
Через 4 з половиною місяці сталося неймовірне, але таке очікуване диво: Владислав розплющив очі і…попросив їсти! Раділи, сміялися, плакали всі – родина, лікарі, волонтери!
Після того Валерій Цибульський, за допомоги Юрія Подоляна, перевіз сина на до реабілітаційного центру в Модричах – там Владислав пройшов двотижневий курс з відновлення, а потім, наприкінці березня, вирушив до лікарні святого Пантелеймона у Львові, де перебуває і зараз. На превеликий жаль, тіло юнака досі є нерухомим, довго заживає і рана, отримана під час артобстрілу. Але розумова та мовленнєва діяльність повернулися до Владислава, він має змогу бачити рідних та друзів, спілкуватися з ними, радіти життю та чекати тієї миті, коли зможе самостійно стати на власні ноги.
Те, що це обов’язково станеться, мріє вся родина хлопця – тато Валерій, мама Ірина, сестра Валерія. Всі вони намагаються якомога більше часу проводити поряд з Владом, піклуються про його стан, допомагають якомога швидше реабілітуватися та загоїти рани тілесні і душевні…
Безмежно щасливі ті діти, які маленькими гойдалися на татових руках, які, підростаючи, могли притулитися до міцного батьківського плеча, які мають у житті величезний скарб – неймовірну любов тата і місце в його серці. Без перебільшень – Владу та Валерії Цибульським пощастило мати такого батька! Подякуймо та побажаймо йому і всім татусям сил і енергії, здоров’я і молодості, величезного щастя і добробуту!
