Родинно-історичні корені
Майже щодня Микола Іванович Гладир (народився у далекому 1949-му) прямує з Ярошів в Пироги - навіть літнього спекотного дня - в теплому костюмі, світлій сорочці з ясним поглядом впевнено простує з візочком в центр села з прагненням щирих зустрічей з людьми та жаданого спілкування.
То напевно містерія, загадка, а можливо таємниця, що має історичне коріння, бо мандрувати в такі гарячі години під палючим сонцем в шортах та капелюсі наважитися нелегко. Яка ж то виносливість, чи особливість організму, чи вікові зміни, щоб продовжувати заведений ритм життя в цьогорічну липневу жарінь? Гомонимо. Мов знімаємо полуду з віконця минувшини і зазираємо спогадами на межу двох віків.
Батько Миколи Івановича – Іван Григорович (1926 р.н.) – то ярошівська легенда. Дрібненький на зріст, меткий, кмітливий, в закоротких пропалених штанцях, засмаглий до кісток (близенько до запеченої шкіри тулилися) - ковалював більше тридцяти років. Лемеші до плугів, борони, ланцюги, огорожі, ворота, дверні завіси, клямки, молотки, сапи, залізні елементи до возів, саней, згодом до тракторів – всього не перелічити, що довелося вправними руками кувати.
У 1939 році тринадцятирічним хлопцем в гурті сільських ровесників навчався в градизького коваля Опанаса Брегеди мистецтву орудувати гарячим металом в ярошівській кузні (розміщувалася ще з 19 століття в землянці на території нинішнього току понад сучасним автошляхом Т-17-16 - маркетинговий хід прадідів - дохід чималенький мали: чи подорожуючим коней підковувати, чи гарбу та мажу відремонтувати, металеві шини з колеса перекувати, а чи й продати: тиблю, долото, діжку, цеберку – бо поруч плотня височіла- тож працювали у всув’язі).
Допитливі хлопчаки прагнули навчитися у вмілого чоловіка, однак боялися до розжареного горна підійти (температура понад 1000 градусів), а поруч майстра два забронзовілі молотобійці в брезентових фартухах важезними молотами б’ють пожовтілий від полум’я метал. Спочатку всі споглядали, окрім Івана, бо той, віртуозно огинаючись від гарячезного пахкотіння, прислухаючись до вказівок, хапався за кліщі і на малому ковадлі брався до роботи. Як поглянув Опанас на виковане Іваном кресало, то весело промовив: «Буде майстер, а вам, хлоп’ята, ще не в одного коваля повчитися треба».
Мати, Марія Іванівна (1893 р.н.), довго тішилася синовим творінням: легеньке, зручне за другим доторком до каменя іскрить, запалює гречаний попілець в кисеті, а далі понад соломою в печі іскри з нього розтрусить і вже пломениться вогнище на черіні.
Звісно, радів би тато Григорій Степанович (1882р.н.) метикуватому синові, але жахітний 1933-й замордував голодом чоловіка. Пекельний парадокс, бо кмітливий та вдатний разом з братом Хомою Степановичем (1887 р.н.) змалечку трудився на паровій машині-молотарці (молотили снопи збіжжя впродовж 4-5 жнивних місяців). То була потужна пересувна машина, яку перетягали з поля на поле шість пар волів, огненною її ще називали, бо чималий котел з водою мав постійно кипіти, топковий пристрій шалено гуготів, пожираючи солому, в пилу й жаротіні моталися робітники.
При полум’ї, палаючих гарячезних пристроях все життя трудилися батько і дід Миколи Івановича, і йому довелося майже п’ять років орудувати палким металом, - то цьогорічні липневі спекотні дні загартованому майстру не докучають: так пояснює своє родинно-історичне ставлення до літньої жаріні коваль.
P.S. Сердечно Дякую Миколі Івановичу за неймовірні історичні відомості з літопису Ярошів та світлини з власного архіву, Володимиру Верменичу - за деталізацію розвитку ковальства на теренах наших сіл.
Автор: староста Пирогівського старостинського округу Тамара Кір’ян
На світлинах:
*Хома Степанович Гладир, 1887 р.н. з дружиною Анастасією Харитонівною, 1892 р.н.
*Група з курсів ковальства у Кременчуцькому училищі, серед яких Григорій Степанович (на жаль, невідомо, хто з них).
*Ярошівські колгоспники на жнивах (1948 рік), Хома Степанович - у другому ряду крайній справа.
*Микола Іванович Гладир (фото 22.07.2024).
*Вироби ковальства в оселях Миколи Івановича і Володимира Григоровича.
